Наше спілкування є дзеркалом нашої поведінки та репутації, отже характеризує нас в суспільстві, як особистість. Існує сталий вислів, що словом можна поранити і зцілити, збудувати стіну чи спорудити міст, “міст толерантності і розуміння” між людьми. Будівництво “мосту рівності можливостей” і є нашою метою.
“Дитина з інвалідністю”, цей термін стосується дітей, що мають сталі фізичні, емоційні чи інтелектуальні порушення. Існує дві моделі розуміння інвалідності: медична і соціальна. Медична модель вбачає проблему саме в інвалідності людей, тобто їх обмеження спричинені лише їхніми вадами та порушеннями. Проте, модель, яку наслідує весь світ – соціальна – характеризує інвалідність, як створення суспільством умов, що є незручними для всіх людей.
Щоб краще розуміти різницю, уявіть, що особа на візку хоче скористатися громадським транспортом, але не може. У чому полягає головна проблема? По медичній моделі, причиною, яка перешкоджає користуванню громадським транспортом, є саме візок, людина, та її фізичні порушення. Соціальна модель висвітлює проблему унеможливлення користування громадським транспортом тому, що проектувальники маршрутного таксі не зробили зручного заїзду в транспорт на візку, натомість спроектували сходинки, бар’єри, вузькі проходи, які перешкоджають вільному пересуванню. Саме таке оточення і робить людину “інвалідом”. Соціальна модель дає змогу зрозуміти бар’єри оточення, та виправити їх. Існують, також перешкоди:
-
ментальні - стереотипи і судження щодо людей з інвалідністю;
-
інституційні бар'єри, пов'язані з законами та політикою;
-
економічні бар'єри;
-
комунікаційні бар'єри.
Саме комунікаційні бар'єри, наші слова чи поведінка, які хоч і не є свідомим злим умислом, але можуть стати причиною дискримінації оточуючих нас людей. У наступному розділі мова піде про важливість правильного спілкування з дітьми з інвалідністю; ми розберемо найбільш розповсюджені помилки у спілкуванні і поведінці.
Інклюзія у словах і діях.
Як спілкуватися з дітьми з особливими освітніми потребами у школі, вдома, на роботі...
Окрім фізичної адаптації, не менш важливою є соціальна адаптація. У школі, на ігровому майданчику, в бібліотеці чи в магазині, з друзями рідними чи просто знайомими, ніхто не хоче бути ображеним, обділеним чи навпаки виділеним серед інших у негативному світлі. Дітям з інвалідністю важливо відчувати свою повноправність і важливість (як і кожному із нас). Існує п'ять основних правил, якими потрібно користуватися не лише в присутності людей з інвалідністю (щоб їх не дискримінувати), а й в щоденному житті, в думках. Така поведінка допомагає виховати в собі в першу чергу емпатичність, і в суспільстві збільшити загальний рівень сердечності і толерантності.
-
Не акцентуй увагу на інвалідності. Інвалідність – це не основна характеристика людини. Презентуй свого знайомого правильно: “Знайомтеся, Олег, відмінник у класі.” (Не правильно буде сказати: “Олег, той, що на інвалідному візку”).
-
Бувають випадки, коли якусь характеристику дитини потрібно виділити серед інших (зачіску, поведінку, інвалідність). У таких випадках варто використовувати правило у якому на першому місці людина (а не те, що її характеризує). Тому не можна вживати: інвалід-візочник, німий. Правильно замінити на: дівчина на інвалідному візку, людина з порушенням мови.
-
Термін “людина з обмеженими можливостями” прийшов на заміну застарілому і образливому слову “інвалід”. Але зараз існують альтернативи, які не дискримінують, але ставлять людину з інвалідністю в позицію людини-особистості, а не жертви обставин. Тому заміняємо фразу “діти з обмеженими можливостями” на “діти з інвалідністю”.
-
Викорінюємо образливі слова по відношенню до всіх. Фраза, “Ну ти і даун”, щодо людини, яка не має синдрому Дауна, пригнічує не тільки особу якій це сказали. Використання назв захворювання в якості лайливих слів призводить до укоренілості думки, що діти з інвалідністю є гіршими за дітей без інвалідності. Таке висловлювання є не припустимим.
-
Коли дитину з інвалідністю класифікують як дитину з особливими освітніми потребами, на противагу є думка, що кожна людина має свої особливі потреби. Хтось носить окуляри, хтось спілкується мовою жестів, хтось повільно бігає... Хіба не всі ми маємо особливі освітні потреби?
Інклюзивний простір повсюди – реальність, до створення якої може долучитися кожен
Інклюзія – це поняття, що означає “залучення”, а інклюзивний простір, як ніщо інше вимагає глобального залучення кожного із нас до прийняття іншості, до удосконалення простору, до толерантного ставлення кожного з нас до оточуючого світу.
Ми не знаємо, що нас чекає завтра, ми усі маємо проблеми, які потрібно вирішувати, можливо не завжди вистачає ресурсів, але діяти можна без особливих передумов. Просто почни з першого кроку!
- Зміни ставлення до людей з інвалідністю зі співчуття на повагу. Навчитися спілкуватися і поводитися правильно. Адже співчуття фокусує увагу суспільства на інвалідність, яку часто ототожнюють з неповноцінністю. Повага ж до людини з інвалідністю, як до особистості, правильно розставляє пріоритети у соціумі.
- Зміни умови у своїй сфері діяльності. Ти є власником аптеки? Постав пандус перед входом. Працюєш вчителем, крім того що ти можеш навчати дітей з особливими можливостями, ти можеш провести виховну бесіду з учнями на цю тему, будь соціально активним.
- Привертай увагу соціуму до питання інклюзії. Запропонуй на зустрічі з представниками ОСББ свого будинку, удосконалити облаштованість під'їздів підйомниками і пандусами. Заплануйте оновлення ігрового майданчику каруселями та пісочницями для дітей з інвалідністю. Зроби пост про це у соцмережах, надихни інших діяти.